Письменнику Євгену Кравченку -_110 років

• 
• 

Деталі

Категорія: Новини

Опубліковано Четвер, 28 грудня 2017, 11:47

Автор Super User

Хіти: 1252

ЄВГЕНУ КРАВЧЕНКУ – 110 років

У грудні ми відзначаємо 110-й ювілей Євгена Сергійовича Кравченка, письменника, який народився на Доманівщині

До ювілею письменника у Доманівській центральній районній бібліотеці підготовлено виставку-портрет  «Життєві бувальщини від Євгена Кравченка»  та відео презентацію-ювілейну сторінку «110 ювілей Євгена Кравченка: літературне краєзнавство», ювілейний інформаційний буклет «Євген Кравченко - український прозаїк та драматург (1907-1975)».

25 грудня 1907 року в селi Володимирівка Доманівського району Миколаївської області народився відомий український прозаїк і драматург Євген Сергійович Кравченко (1907-1975) - автор багатьох книг оповідань і гуморесок, популярних одноактних та інших п'єс, автор текстів куплетів Голохвастова для популярної кінокомедії «За двома зайцями» (1961).

Написав Євген Сергійович чимало книжок для дорослих і для дітей. Спогади про далеке важке дитинство, спостереження над пустотливою сучасною дітворою, роздуми письменника про навколишнє наше життя лягли в основу його книжок. Багато побачив і пережив він у своєму житті. Народився у бідняцькій сім'ї, був свідком драматичних подій громадянської війни, бідував у роки розрухи, вчився і вчителював, воював на фронтах Великої Вітчизняної війни, працював у редакціях газет.

Окремими виданнями вийшли: п'єси «Любов» (1939), «Під червоною калиною» (1954), «Солдатська поема» (1961), «Весняні грози» (1963), «На даному етапі» (1965); збірки оповідань і гуморесок «Мої сучасники» (1954), «Бувальщина» (1961), «На крилах дитинства» (1969), повість «На світанні» (1967) та ін.

У книзі для дітей «На крилах мого дитинства»  автор згадує свої дитячі роки, прожиті у південних степах.

Повість «На світанні», присвячена боротьбі революційного селянства з денікінськими бандами в 1919 році на півдні України, а також оповідання та гуморески, що відзначаються ніжним ліризмом, по-справжньому народним гумором.

Шевченкові присвятив цикл оповідань «Слово Тараса» (1962). В автобіографічному оповіданні цього циклу «Ідуть дівчата в поле жати...» розповідає про своє перше знайомство з «Кобзарем», про те, як полум’яне слово поета допомагає боротися за світле майбутнє. Автор статей «Театр Кобзаря» (1964) та ін.

Його ім'ям названо Бібліотеку для юнацтва в Дніпровському районі міста Києва.

Справу батька продовжили його сини-послідовники.  Кравченко Ігор Євгенович (1947, Київ) — український письменник, критик. Син Є. С. Кравченка. Закінчив у 1970 році  Одеський університет. Працював у редакціях газети «Літературна Україна», журналу «Вітчизна», видавництві «Радянський письменник». Автор повісті «Солдатський острів» (1975), роману «Вічний мир» (1980). Опублікував збірку художньо-документальних есе «Чигир-трава» (1981), збірку повістей «Коралові краплі після дощу» (1986), роман «Переселенці» (1988). Герої творів Кравченка напружено шукають свого місця в житті, їм властивий моральний максималізм. Збірки літературно-критичних статей «Іти верхів’ям» (1981), «Погляд у майбутнє» (1986) присвячені проблемам взаємодії літератури, мистецтва і науки, темі моралі в літературі.

 Андрій Євгенович Кравченко (1956, Київ) — український педагог та літературознавець, 1985 — кандидат філологічних наук, 1996 — лауреат Шевченківської премії, 1996 — «Відмінник освіти України». Працював вчителем в школах Києва, викладав в Київському університеті та Київському театральному інституті.

Науковий працівник Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія», завідував кафедрою слов'янських мов Міжрегіональної академії управління персоналом. Є автором досліджень: «Художня умовність в українській радянській прозі» (1988), «Молода українська проза» (1990), статей з питань розвитку української прози й драматургії XX сторіччя, проблем літературної освіти, автор літературних портретів Я. Мамонтова, Є. Гуцала, В. Шевчука, Ю. Щербака, О. Корнійчука; редактор другої частини книги «Історії української літератури XX ст.» у 2-х книгах (1995)..

Пр. бібліотекар Доманівської ЦБ Л.М. Даниленко 

***

В небе канареєчка...

З к-ф "За двома зайцями"

Слова: Євген Кравченко       Музика: Вадим Гомоляка

В небі канареєчка літає

І співає прямо в горизонт,

А ми підем вип'єм, погуляєм,

В цьому все життя і весь наш резон!

 

Нас чекають баришні-коханки.

Жизнь така, що просто мармелад!

Так заграй, заграй же нам, гітарка,

На веселий дуже і очень лад

 

Моя мама серце добре має,

І папаша мають магазин.

І вони меня не обіжають,

Бо один у них я шикарний син.

 

В небі канарєєчка літає

I співає прямо в горизонт,

А ми підем вип'єм, погуляєм,

В цьому все життя і весь наш резон!

 

***

Дядя Федя із книги «На крилах дитинства»)

 П'ятдесят разів опадало з дерев листя від того часу... Було це восени тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року. За нашим селом на горбі точився кривавий бій: червоні проганяли петлюрівців.

Мені, малому, страшенно кортіло побачити зблизька, як рубаються вершники. Та мати не пускала. Защіпнула в хатині двері, притулила мене до себе і дивилась тоскно в заплакане віконце...

 

А на горбі — блискавки шабель, дика коловерть вершників, іржання коней. А коли вершник, махнувши руками, мов крилами, падав з коня, мати здригалась, плакала й примовляла:

— Ой господи, здається, нашого...

 

Ось бій покотився за бугор. Зраділа мати, широко перехрестилась і промовила:

— Слава богу, погнали... Наші погнали, червоні!..Ми боязко вийшли з хати. І в ту ж мить біля

самого порога зупинився вершник. Він наче вилетів із-за дерев на змиленому вороному коні. Кавалерист був низенький, у довгій шинелі, за плечима карабін униз дулом. У руці — шабля, а з-під шапки-будьонівки кучерявилось змокріле світле волосся. Таким я запам'ятав його з першого погляду, таким і зберіг на все життя...

— Хазяюшка, дай водички, а?..— тихо промовив.?Мати кинулась до хатини. Я оглядав коня, який часто поводив боками і нетерпляче тупцював на місці. Раптом вершник наче зів'яв, заплющив очі і впав на гриву коня. Шабля встромилась у вогку землю. Будьонівка впала на пожовтілий кущ рожі...

 

Я злякався. А вороний раптом перестав тупцювати. Повернув голову до свого хазяїна, тихо заіржав і почав торкати губами сине галіфе з червоним кантом... Здавалось, хотів його розбудити.

Вийшла мати з кухлем. Глянула й остовпіла.

— Мабуть, поранений,— шепнула й віддала мені кухоль. Вона швидко і вправно витягла ноги із стремен. Обережно взяла вершника на руки, як сонну дитину, й понесла до хати.

— Прив'яжи коня! — кинула мені з дверей.

Я — до вороного. Він прищулив вуха і так повів головою в мій бік, ніби сказав: «Не чіпай!» І пішов услід за хазяїном.

 

Наша хатина була маленька, двері — низькі. Дарма кінь намагався пролізти в них. З досади він почав бити копитами поріг й тихо іржати. Тоді мати взяла його за повіддя і прив'язала до акації під вікном.

Я вхопив шаблю, будьонівку- й побіг до хатини. Мати роздягла червоноармійця, роззула. Потім обережно зняла закривавлену гімнастьорку.

 

Він лежав маленький і покірний. Молоде, заросле ріденькою русою щетиною обличчя було скривлене болем. Великими сірими очима пильно дивився то на мене, то на маму. Здавалось, хотів когось упізнати.

Мама злегка повернула пораненого і підняла закривавлену сорочку. З правого боку, вище пояса, я побачив глибоку рану, з якої булькала кров.

— Як важко поранено вас,— промовила вона й кинулась рвати ганчірку.

— Заживе, хазяюшко... Заживе... Це вже... чотирнадцятий раз...— промовив тихо й заплющив очі.

У дворі зацокали копита, заіржав під вікном вороний. Я вискочив з хати. Два червоноармійці й одна дівчина у військовому злазили з коней. У неї — сумка з червоним хрестом.

— Де поранений?—суворо запитав мене високий вояка в кашкеті, з товстими чорними вусами й червоним бантом на шинелі.

— У хаті,— відповів я і пішов перший.

 

Дівчина швидко зробила перев'язку. Мати їй допомагала. А потім той, що з червоним бантом, сказав до матері:

— Хазяюшко, хай побуде в тебе наш товариш... Доглянь його, як рідного сина. Червоноармійське велике спасибі одержиш. А петлюрівців не бійся... Не вернуться більше! Коня ми його заберемо. — І всі троє вийшли.

 

Мати пішла поратись по господарству, а мені наказала:

— Сиди й не відходь! Може, води попросить — дай тепленького чаю. А коли їсти — гукнеш мене.

Сів я біля пораненого. У руці тримаю мідний кухоль з теплим чаєм. А на колінах шаблю. Важка вона була для дитячої руки. Блискуча, гостра, тільки посередині пощерблена.

Червоноарміець спав і так скреготав зубами, наче хотів їх повиламувати. Потім голосно гукнув: «Єсть!» — і розплющив очі. Довго мовчки дивився на мене, на стіни, на стелю. Я підніс йому чаю. Пити відмовився, а запитав:

— Хлопчику, як тебе звати?

Я відповів. Він знову:

— А як я сюди попав?..

 

Я почав докладно розповідати. Червоноарміець уважно слухав. Потім ледь посміхнувся й промовив:

— Дивно... Ще зо мною такого не було... Щоб не пам'ятати?..

— Дядю, а як вас зовуть? — запитую.

— Дядя Федя, на прізвище Караманов.

— А звідкіля ви?

— Здалеку, аж із Рязані.

Я не знав тоді Рязані, але чомусь запитав:

— А чому ви так далеко, аж у наше село, заїхали?

— Контру бити, хлопчику!—він посміхнувся привітно, показавши міцні білі зуби.

 

Зайшла мати. Засвітила каганець. Напоїла дядю Федю чаєм з м'ятою. Напувала з ложечки: він голови не міг підняти.

— Спасибі, хазяюшко, — промовив. — Легше стало,— й заснув.

Мати постелила мені на печі, сама не лягала. Нагріла води. Випрала сорочку й гімнастьорку. Розвішала сушить біля плити. Сама сіла біля пораненого й почала латати шинелю.

...Так і жив у нас дядя Федя. Цілими днями я просиджував біля нього. А вночі — мати.

Не раз я просив дядю Федю, щоб розказав про війну, про бої, а він усе відмовлявся.

— Війна,— каже,— погана штука...

— Мабуть, страшно там? — питаю.

— Страшнувато.

— А чому ж ви воюєте?

— Воюємо, хлопчику, щоб ти, коли виростеш, не бачив війни. Щоб спокійно трудився... І тільки згадував дядів, які вмирали за те, щоб ніколи війни не було.

 

А трохи пізніше розповів матері про себе. Він син тесляра. В п'ятнадцятому році мобілізували на фронт. Було йому тоді двадцять два роки. Воював. Мав кілька поранень і одного георгіївського хреста. А коли царя прогнали — пішов у Червону гвардію.

За тиждень дядя Федя зовсім ожив. Хоч ще й не підводився, але був веселий, бадьорий, говіркий. Якось і каже до матері:

— Хазяюшко, давайте роботу! Скучно так лежати!

— Куди вам до роботи, коли ще ходити не можете?

— Зате руки в мене міцні й здорові. Дайте кусок верби — ложки вистругуватиму. Я вмію!

Мати не дала йому нічого робити, тільки заявила:

— Видужуйте швидше та сил набирайтеся.

 

Але дядя Федя не послухав маму. Якось, коли її не було, сказав:

— Знаєш що, хлопчику? Принеси молоду гілку з верби, та хоч свистків наробимо.

Я приніс. Він зробив аж три свистки. Такі хороші та голосні! І мене навчив їх робити. Як почав я висвистувати, мати аж за голову бралась. А дядя

Федя:

— Хай свистить, поки маленький...

Якось при мені він переодягав спідню сорочку. Я побачив на плечі зарубцьовану рану. З одного боку вузенька, а з другого — ціла западина.

— Що це у вас? — поцікавився.

— Пам'ять від Махна...

 

Про Махна я тоді вже дещо знав. Бо не раз, коли не слухав, мати лякала:

— Не пустуй, бо прийде Махно! — І я ховався на піч.

— Дядю Федю,— питаю,— а хіба ви й з Махном воювали?

— Навіть у полон до нього потрапив!

І на моє настирливе прохання почав розповідати:

— Ранньої весни налетів Махно на наш загін. Несподівано, вночі налетів... Зав'язався бій. Підо мною вбило коня, а мені куля прошила ліву ногу. І попав я тоді в полон ще з двома червоноармійцями.

Пробули ми ніч під вартою у якійсь конюшні, а вранці повели нас до високого панського будинку під цинковим дахом. Стоїмо надворі біля входу, оточені бандитами, аж виходить шкутильгаючи Махно із своєю вартою. Суворий, п'яний. Опік нас лютим поглядом і до самого крайнього червоноар-мійця:

«Ти комуніст?»

«Ні, батьку Махно»,— скривився той.

«До червоних пішов добровільно чи мобілізували?»

«Мобілізували, силою мобілізували!..»

«Ясно!»—промовив Махно і махнув рукою наліво.

 

Того одвели. Те ж саме запитав і в другого бійця. Він злякано відповів так само, як і перший. І його одвели вліво. Дійшла черга до мене:

«А ти, малий, комуніст?» — питає Махно.

«Так точно,— кажу,— комуніст! З тисяча дев'ятсот шістнадцятого року! До червоних пішов добровільно!»

Він оглянув мене з ніг до голови і процідив крізь зуби:

«Кацап?»

«Росіянин!» — кажу.

«Дивись, який герой... Ще материне молоко на губах не засохло, а він уже комуніст...» Ще раз глянув у вічі мені й до бандитів:

«На кухню його! Нагодувати й напоїти!» — і махнув рукою.

"Мене штовхнули прикладами й повели. «Ну,—думаю,— тепер уже кінець... І напоять, і нагодують...» Я знав, що Махно дуже жорстоко розправлявся з комуністами.

 

Підійшли до якогось довгого й низького будинку. Біля нього лежала колода, дрібно наколені дрова. Із відчинених дверей пахло борщем. Зайшли. Бандити посадили мене біля столу. Подали вино, борщ і кашу.

Поснідав я добряче, бо проголодався: цілу добу нічого не їв. Аж заходить Махно. Сів проти мене, граючись ланцюжком від пістолета. Деякий час пожирав мене лютим поглядом. Потім запитав:

«Вино пив?»

«Пив»,— кажу.

«їв?»

«Добре їв!»

«Молодець, хоч і комуніст,— протяг Махно. — У нас на Катеринославщині один німець-колоніст робив так... Прийде хто найматися, він йому вина, побільше страви. Якщо наймит добре п'є і їсть — бере на роботу. Каже: «Коли добре їсть, добре й працюватиме...»

«А це до чого ти, батьку Махно? — питаю. — Я ж не прийшов найматися...»

 

Він різко крутнувсь на ослоні й знову:

«Так з якого ти року в партії?

«З шістнадцятого,— кажу. — В єдиному тобі признався. А більше, хоч гопки скачи, нічого не скажу!»

«У мене залишишся?» —- і тонкі губи його затремтіли.

«Я ж кацап»,— кажу.

 

«Байдуже. У мене є навіть євреї... Правда, хоробрі євреї! Подумай добре!» — І пошкутильгав до дверей.

В обід знову повели мене на кухню. Пригостили вином, хорошим обідом.

І знову зайшов Махно з двома здоровенними бандитами.

«Подумав?» — питає.

«Подумав»,— кажу.

«Добре подумав?»

«Добре».

«І що надумав?»

«Надумав,— кажу,— що краще смерть, ніж зрада партії й народу! Це моє останнє слово!»

Жовте обличчя Махна пересмикнулось:

«Перевести через заставу!» — гукнув бандитам і вийшов.

 

Один з махновців показав мені пістолетом на двері. Іду, як на вірну смерть. Біля паркану стояло двоє засідланих коней.

«Сідай!» —скомандував мені один з бандитів.

Я ледве виліз на здоровенного коня. Нога прострiлена заважала.

 

Виїхали з панського двору. Спустилися в долину. Був теплий весняний день. Парувала земля, співали жайворонки. Пахло молодою травою, з теплих країв повертались лелеки... А тут — помирать треба, та ще й так безславно, не в бою...

 

В долині, під каракатими вербами, коні насторожились, захропли. Я побачив два трупи без голів. По шинелях пізнав учорашніх полонених червоноармійців. Б голові мені якось запаморочилось, а в очах замиготіли жовто-зелені кола...

 

Виїхали на пагорб.

«Злізай!» — гукнув до мене бандит і погано вилаявся.

Зліз я з коня.

«Тікай і не оглядайся!» —- той самий голос.

Тікати я не міг через поранену ногу. Та й не збирався: все одно вб'ють...

Іду не оглядаючись. Чекаю кулі в спину.

 

Ось пролунало два постріли. Затерпло плече, і я впав. Згодом оглянувся: бандити повернули коней і щодуху помчали геть.

— Дядю Федю,— запитав я,— пожалів вас Махно розстрілювать, що наказав перевести через заставу?

— Пожалів?.. Не думаю... Це в нього був такий хитрий прийом: показать, що він навіть комуністів не розстрілює, щоб бійці переходили на його бік.

— І що ж було далі? — запитую.

— Ну, аж надвечір доліз я до якогось невеличкого села. Люди підібрали, перев'язали. А там і до своїх потрапив...

...Оце і все, що розповів мені дядя Федя про війну.

Через кілька днів приїхала бричка, і червоні його забрали. Мати допомагала вмостити його на бричці. Прощаючись, вона тихо заплакала.

 

Жаль було мені розставатися із своїм другом. І коли він помахав на прощання рукою, я сказав:

— Дядю Федю! Приїжджайте іще до нас!? Після цього марно я вдивлявся в обличчя червоноармійців, що проходили через наше село... Більше не побачив дядю Федю. Чи живий?.. Чи поліг десь від кулі ворожої?..

Та хоч і втратив я його сліди, зате навіки зберіг у серці дорогий мені образ. І зараз ніби бачу його великі сірі очі, зарубцьовані рани на тілі... ї ніби чую привітний голос: «Воюємо, хлопчику, щоб ти, коли виростеш, не бачив війни... Щоб спокійно трудився... І тільки згадував дядів, які вмирали за те, щоб ніколи війни не було...»

 

• < Попередня
• Наступна >