Company Logo

slide 1 slide 2 slide 3

Зараз на сайті

На сайті один гість та немає учасників

Статистика відвідувань

mod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcounter
34
61
199
847
165475
192.168.0.146

Соціальні мережі

Share

Другий герб Миколаєва - 135

16 березня - 135 років тому затверджено другий герб Миколаєва (1883)

Інформаційна довідка

Уперше герб міста Миколаєва був затверджений 7 жовтня 1803 року Олександром I. На ньому були зображені атрибути Святого Миколая – палиці, митра, кадильниця.

      Через 80 років місто отримало новий герб. 16 березня 1883 року імператорський указом був затверджений другий герб Миколаєва. На нього дуже схожий нинішній герб міста.

      Третій герб був затверджений Миколаївською міською радою 1969 року. У результаті конкурсу переміг ескіз художника В. С. Козловського. На червоно-синьому полі зображено срібне вітрило, під кілем розташована золота напівшестерня, у верхньому лівому куті – серп і молот золотого кольору.

      Сучасний міський герб затверджений у День міста, на урочистому засіданні міської Ради, 26 вересня 1997 року. За основу був прийнятий герб 1883 року, з якого прибрали герб Херсонської губернії.

      Герб відображає зв’язок міста з суднобудуванням та флотом. Про це свідчить зображений на гербі корабель у вигляді золотого човна – символ руху вперед.

      Митра на фоні двох перехрещених посохів символізує сподівання населення на покровительство Святого Миколая Чудотворця. Корона у вигляді тризубої башти – знак самостійності міста, а золоті якорі свідчать, що Миколаїв – місто портове

Електронні ресурси:

Міська атрибутика Миколаєва [Електронний ресурс]  /Миколаївська Міська Рада : Офіційний портал. – Електрон. дані. – Режим доступу:https://mkrada.gov.ua/content/miska-atributika.html?PrintVersion . - Назва з екрану. – Дата перегляду: 13.03.2018

Герб Миколаєва [Електронний ресурс] //Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії . – Електрон. дані. – Режим доступу:   https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B1_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D1%94%D0%B2%D0%B0 . - Назва з екрану. – Дата перегляду: 13.03.2018

Геральдика Миколаєва[Електронний ресурс]: Сучасний герб МиколаєваІсторія створення герба Миколаєва // Брендінг Миколаєва та області: Блог проекту по розробці туристичного бренду Миколаївщини . – Електрон. дані. – Режим доступу:http://nikbrand.com/geraldika-nikolaeva . - Назва з екрану. – Дата перегляду: 13.03.2018

Що означає герб Миколаєва [Електронний ресурс] //Моя освіта - реферати, ЗНО, ДПА, шпори, конспекти, поради. – Електрон. дані. – Режим доступу:http://moyaosvita.com.ua/vidpovidi/shho-oznachaye-gerb-mikolayeva/ . - Назва з екрану. – Дата перегляду: 13.03.2018

16 березня — 135 років тому було затверджено другий герб Миколаєва (1883) [Електронний ресурс] //Миколаївська обласна бібліотека для юнацтва. – Електрон. дані. – Режим доступу: http://unbib.mk.ua/index.php/2009-06-11-13-17-31/54-2009-06-11-13-26-20/2726--2018-.html . - Назва з екрану. – Дата перегляду: 13.03.2018

Державні символи - герб міста Миколаєва [Електронний ресурс] // Миколаївська обласна бібліотека для дітей ім.. В.О. Лягіна. - Електрон. дані. - Режим доступу:  http://laginlib.org.ua/method/k/5/gerb.php . - Назва з екрану.- Дата перегляду: 13.03.2018

Мельник М. До 130-річчя затвердження другого герба м. Миколаїв [Електронний ресурс] / М. Мельник // Державний архів Миколаївської області. — Електрон. дані. — Режим доступу : http://mk.archives.gov.ua/newsm/m-news-arh/395-do-130-drugogo-gerba-mykolaiva.html. — Назва з екрана. — Дата публікації : 16.03.2013. — Дата перегляду : 13.03.2018.

 Література:

Миколаївщина в новітній історії. 70-річчю утворення Миколаївської області присвячується [Текст]: навчальний посібник. — Миколаїв : Вид-во ПП Шамрай, 2007. — С. 268—278.

Символіка Миколаївщини [Текст] // Миколаївщина: літопис історичних подій: 65-річчю утворення Миколаївської області присвячується.– Миколаїв: ТОВ «УГПГ ГмбХ»; Херсон: Олді-плюс, 2002. – С. 668– 679.

Узбереги Божої ріки. [Текст]: Історичний календар Миколаївщини, 2003. — Київ : СПД Жадько В. О., 2003. — С. 155.

В Доманівській центральній районній бібліотеці підготовлено інформаційний буклет «Другому гербу м. Миколаєва(1883) – 135 років»

Захищай свої права

Захищай свої права! Що треба робити?

У п’ятницю, 2 лютого,  в Інтернет-центрі  Доманівської центральної бібліотеки відбулась зустріч-консультація із спеціалістами Доманівського бюро правової допомоги. Бойченко М. та Єгоров Д. ознайомили  присутніх з проектом Міністерства юстиції України «Я маю право» та надали інформаційні буклети серії «Захищай свої права! Що треба робити?»: «Вимагають хабара за іспит чи навчання?», «Забирають бізнес Відбирають майно?», «Не знаєш як вирішити спір?», які поповнили інформаційний куток  в бібліотеці «БЮРО БЕЗОПЛАТНОЇ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ ІНФОРМУЄ». Фахівці надали консультацію «Хто має право на безоплатного адвоката? Безкоштовні  юридичні консультації. Адвокат за державний кошт».

 

Пр. бібліотекар ЦБ Л.М. Даниленко

Заходи у січні 2018 року

ДЕНЬ СОБОРНОСТІ УКРАЇНИ

«Щоб сяяв Соборності стяг»

До цієї значної події у бібліотеках Доманівської ЦБС пройшов комплекс заходів «Щоб сяяв Соборності стяг».

В центральній районній бібліотеці проведено:

Історична година «Соборність України – основні віхи здобуття незалежності» ;

Відео-екскурс «Хроніки Української революції 1917-1921 років»;

Підготовлена  книжкова виставка «Це нашої історії рядки: події Української національної  революції 1917-1921 років»,

Історичний хронограф «Проголошення Української Народної Республіки - вирішальний крок у відродженні державності» (До 100-річчя проголошення незалежності УНР)

 

 

В бібліотеках-філіях проведено заходи:

урок державності «Об’єднаймося ж, брати мої» / Кузнецівська б/ф,  «Вірю в майбутнє твоє, Україно» /Маринівська б/ф 

відео-перегляди: «Моя країна-Україна», «День Соборності – новини» / Кузнецівська,                                           Маринівська б/ф

історичне віконце  «На шляху до свободи та незалежності» та «Соборніть України: від ідеї до сьогодення». 

міні-екскурс «Соборна духом Україна»/ Володимирівська б/ф (В.с/р) 

актуальний репортаж «Україно Соборна, вільна, єдина» /Володимирівська б/ф  (Щ.с/р).

історичне повідомлення «Соборність України: під прапором волі» / Новоолександрівська б/ф  

історичний калейдоскоп «Моя Україно-батьківщина єдина» Козубівська б/ф

В бібліотеках організовані книжкові виставки:  «Соборна мати Україна – одна на всіх   як оберіг», «Соборна, вільна, сильна» та ін. де відображена література з історії України 1917-21 рр.,  історію Соборності і Незалежності України. 

Директор ЦБС   А.І Друзь

День пам'яті жертв Голокосту

«Голокост: пам'ятає земля наша, пам’ятає Україна»

Щорічно 27 січня ми відзначаємо День пам'яті жертв Голокосту. Темою сьогодення є вічна пам'ять і зобов'язання докласти зусиль до недопущення геноцидів і злочинів проти людяності. Саме в цей день в 1945 році війська 1-го українського фронту увійшли до нацистського табору смерті Аушвіц. Цей табір став у сучасному світі символом нацистських злочинів.

 Доманівський район є територією з найбільшою кількістю місць масового розстрілу етнічних євреїв та наймасштабнішим за кількістю жертв у Миколаївській області.

За кладовищем у смт Доманівці стоїть пам’ятний знак, що тут були знищені тисячі людей у роки війни, в основному єврейської національності. У кінці 2017 року Доманівській центральній бібліотеці було презентовано та подаровано власне літературне дослідження «Некоторые факты о евреях Доманевки» В.Д. Варзацьким (науковцем, літературознавцем).

Цій події у читальному залі Доманівської центральної бібліотеки для відвідувачів підготовлено історичний реквієм «Голокост: пам'ятає земля наша, пам’ятає Україна», у комп’ютерній залі підготовлена відео-подорож «Місця, пов'язані з пам'яттю про Голокост»., це «Берлін. Голокост. Місця пам’яті», «Яд ва-Шем – национальный мемориал Катастрофы и Героизма в Иерусалиме», ««Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні/Дніпро. Львівське гетто. Одеський музей голокосту»

 А перегляд літератури «Голокост: жорстокі реалії Другої світової війни» розкриває «чорні сторінки» в історії людства.


29 СІЧНЯ – ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ПОЛЕГЛИХ У БОЮ ПІД КРУТАМИ

«Стогнали Крути і молився вітер…»

29 січня в Україні відзначають День пам’яті героїв Крут - саме там у 1918 році відбувся бій, що на довгі роки став одним із символів боротьби українського народу за свободу і незалежність. У 2018 році  відзначаємо 100 річчя бою під Крутами

До 100 річчя бою під Крутами у Доманівській ЦБС пройшов комплекс заходів «Від героїв Крут до героїв Небесної Сотні».

У центральній районній бібліотеці підготовлено історичний реквієм «Стогнали Крути і молився вітер», виставку-меморіал «Пам’ятайте люди, українські Крути», мультимедійний перегляд «Крути. Пам’ятай про подвиг», інформаційні буклети «Під Крутами бій, під Крутами кров…», «Меморіальний комплекс «Пам'яті героїв Крут».

 

 Пр. бібліотекр Л.М. Даниленко

Письменнику Євгену Кравченку -_110 років

ЄВГЕНУ КРАВЧЕНКУ – 110 років

У грудні ми відзначаємо 110-й ювілей Євгена Сергійовича Кравченка, письменника, який народився на Доманівщині

До ювілею письменника у Доманівській центральній районній бібліотеці підготовлено виставку-портрет  «Життєві бувальщини від Євгена Кравченка»  та відео презентацію-ювілейну сторінку «110 ювілей Євгена Кравченка: літературне краєзнавство», ювілейний інформаційний буклет «Євген Кравченко - український прозаїк та драматург (1907-1975)».

25 грудня 1907 року в селi Володимирівка Доманівського району Миколаївської області народився відомий український прозаїк і драматург Євген Сергійович Кравченко (1907-1975) - автор багатьох книг оповідань і гуморесок, популярних одноактних та інших п'єс, автор текстів куплетів Голохвастова для популярної кінокомедії «За двома зайцями» (1961).

Написав Євген Сергійович чимало книжок для дорослих і для дітей. Спогади про далеке важке дитинство, спостереження над пустотливою сучасною дітворою, роздуми письменника про навколишнє наше життя лягли в основу його книжок. Багато побачив і пережив він у своєму житті. Народився у бідняцькій сім'ї, був свідком драматичних подій громадянської війни, бідував у роки розрухи, вчився і вчителював, воював на фронтах Великої Вітчизняної війни, працював у редакціях газет.

Окремими виданнями вийшли: п'єси «Любов» (1939), «Під червоною калиною» (1954), «Солдатська поема» (1961), «Весняні грози» (1963), «На даному етапі» (1965); збірки оповідань і гуморесок «Мої сучасники» (1954), «Бувальщина» (1961), «На крилах дитинства» (1969), повість «На світанні» (1967) та ін.

У книзі для дітей «На крилах мого дитинства»  автор згадує свої дитячі роки, прожиті у південних степах.

Повість «На світанні», присвячена боротьбі революційного селянства з денікінськими бандами в 1919 році на півдні України, а також оповідання та гуморески, що відзначаються ніжним ліризмом, по-справжньому народним гумором.

Шевченкові присвятив цикл оповідань «Слово Тараса» (1962). В автобіографічному оповіданні цього циклу «Ідуть дівчата в поле жати...» розповідає про своє перше знайомство з «Кобзарем», про те, як полум’яне слово поета допомагає боротися за світле майбутнє. Автор статей «Театр Кобзаря» (1964) та ін.

Його ім'ям названо Бібліотеку для юнацтва в Дніпровському районі міста Києва.

Справу батька продовжили його сини-послідовники.  Кравченко Ігор Євгенович (1947, Київ) — український письменник, критик. Син Є. С. Кравченка. Закінчив у 1970 році  Одеський університет. Працював у редакціях газети «Літературна Україна», журналу «Вітчизна», видавництві «Радянський письменник». Автор повісті «Солдатський острів» (1975), роману «Вічний мир» (1980). Опублікував збірку художньо-документальних есе «Чигир-трава» (1981), збірку повістей «Коралові краплі після дощу» (1986), роман «Переселенці» (1988). Герої творів Кравченка напружено шукають свого місця в житті, їм властивий моральний максималізм. Збірки літературно-критичних статей «Іти верхів’ям» (1981), «Погляд у майбутнє» (1986) присвячені проблемам взаємодії літератури, мистецтва і науки, темі моралі в літературі.

 Андрій Євгенович Кравченко (1956, Київ) — український педагог та літературознавець, 1985 — кандидат філологічних наук, 1996 — лауреат Шевченківської премії, 1996 — «Відмінник освіти України». Працював вчителем в школах Києва, викладав в Київському університеті та Київському театральному інституті.

Науковий працівник Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія», завідував кафедрою слов'янських мов Міжрегіональної академії управління персоналом. Є автором досліджень: «Художня умовність в українській радянській прозі» (1988), «Молода українська проза» (1990), статей з питань розвитку української прози й драматургії XX сторіччя, проблем літературної освіти, автор літературних портретів Я. Мамонтова, Є. Гуцала, В. Шевчука, Ю. Щербака, О. Корнійчука; редактор другої частини книги «Історії української літератури XX ст.» у 2-х книгах (1995)..

Пр. бібліотекар Доманівської ЦБ Л.М. Даниленко 

***

В небе канареєчка...

З к-ф "За двома зайцями"

Слова: Євген Кравченко       Музика: Вадим Гомоляка

В небі канареєчка літає

І співає прямо в горизонт,

А ми підем вип'єм, погуляєм,

В цьому все життя і весь наш резон!

 

Нас чекають баришні-коханки.

Жизнь така, що просто мармелад!

Так заграй, заграй же нам, гітарка,

На веселий дуже і очень лад

 

Моя мама серце добре має,

І папаша мають магазин.

І вони меня не обіжають,

Бо один у них я шикарний син.

 

В небі канарєєчка літає

I співає прямо в горизонт,

А ми підем вип'єм, погуляєм,

В цьому все життя і весь наш резон!

 

***

Дядя Федя із книги «На крилах дитинства»)

 П'ятдесят разів опадало з дерев листя від того часу... Було це восени тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року. За нашим селом на горбі точився кривавий бій: червоні проганяли петлюрівців.

Мені, малому, страшенно кортіло побачити зблизька, як рубаються вершники. Та мати не пускала. Защіпнула в хатині двері, притулила мене до себе і дивилась тоскно в заплакане віконце...

 

А на горбі — блискавки шабель, дика коловерть вершників, іржання коней. А коли вершник, махнувши руками, мов крилами, падав з коня, мати здригалась, плакала й примовляла:

— Ой господи, здається, нашого...

 

Ось бій покотився за бугор. Зраділа мати, широко перехрестилась і промовила:

— Слава богу, погнали... Наші погнали, червоні!..Ми боязко вийшли з хати. І в ту ж мить біля

самого порога зупинився вершник. Він наче вилетів із-за дерев на змиленому вороному коні. Кавалерист був низенький, у довгій шинелі, за плечима карабін униз дулом. У руці — шабля, а з-під шапки-будьонівки кучерявилось змокріле світле волосся. Таким я запам'ятав його з першого погляду, таким і зберіг на все життя...

— Хазяюшка, дай водички, а?..— тихо промовив.?Мати кинулась до хатини. Я оглядав коня, який часто поводив боками і нетерпляче тупцював на місці. Раптом вершник наче зів'яв, заплющив очі і впав на гриву коня. Шабля встромилась у вогку землю. Будьонівка впала на пожовтілий кущ рожі...

 

Я злякався. А вороний раптом перестав тупцювати. Повернув голову до свого хазяїна, тихо заіржав і почав торкати губами сине галіфе з червоним кантом... Здавалось, хотів його розбудити.

Вийшла мати з кухлем. Глянула й остовпіла.

— Мабуть, поранений,— шепнула й віддала мені кухоль. Вона швидко і вправно витягла ноги із стремен. Обережно взяла вершника на руки, як сонну дитину, й понесла до хати.

— Прив'яжи коня! — кинула мені з дверей.

Я — до вороного. Він прищулив вуха і так повів головою в мій бік, ніби сказав: «Не чіпай!» І пішов услід за хазяїном.

 

Наша хатина була маленька, двері — низькі. Дарма кінь намагався пролізти в них. З досади він почав бити копитами поріг й тихо іржати. Тоді мати взяла його за повіддя і прив'язала до акації під вікном.

Я вхопив шаблю, будьонівку- й побіг до хатини. Мати роздягла червоноармійця, роззула. Потім обережно зняла закривавлену гімнастьорку.

 

Він лежав маленький і покірний. Молоде, заросле ріденькою русою щетиною обличчя було скривлене болем. Великими сірими очима пильно дивився то на мене, то на маму. Здавалось, хотів когось упізнати.

Мама злегка повернула пораненого і підняла закривавлену сорочку. З правого боку, вище пояса, я побачив глибоку рану, з якої булькала кров.

— Як важко поранено вас,— промовила вона й кинулась рвати ганчірку.

— Заживе, хазяюшко... Заживе... Це вже... чотирнадцятий раз...— промовив тихо й заплющив очі.

У дворі зацокали копита, заіржав під вікном вороний. Я вискочив з хати. Два червоноармійці й одна дівчина у військовому злазили з коней. У неї — сумка з червоним хрестом.

— Де поранений?—суворо запитав мене високий вояка в кашкеті, з товстими чорними вусами й червоним бантом на шинелі.

— У хаті,— відповів я і пішов перший.

 

Дівчина швидко зробила перев'язку. Мати їй допомагала. А потім той, що з червоним бантом, сказав до матері:

— Хазяюшко, хай побуде в тебе наш товариш... Доглянь його, як рідного сина. Червоноармійське велике спасибі одержиш. А петлюрівців не бійся... Не вернуться більше! Коня ми його заберемо. — І всі троє вийшли.

 

Мати пішла поратись по господарству, а мені наказала:

— Сиди й не відходь! Може, води попросить — дай тепленького чаю. А коли їсти — гукнеш мене.

Сів я біля пораненого. У руці тримаю мідний кухоль з теплим чаєм. А на колінах шаблю. Важка вона була для дитячої руки. Блискуча, гостра, тільки посередині пощерблена.

Червоноарміець спав і так скреготав зубами, наче хотів їх повиламувати. Потім голосно гукнув: «Єсть!» — і розплющив очі. Довго мовчки дивився на мене, на стіни, на стелю. Я підніс йому чаю. Пити відмовився, а запитав:

— Хлопчику, як тебе звати?

Я відповів. Він знову:

— А як я сюди попав?..

 

Я почав докладно розповідати. Червоноарміець уважно слухав. Потім ледь посміхнувся й промовив:

— Дивно... Ще зо мною такого не було... Щоб не пам'ятати?..

— Дядю, а як вас зовуть? — запитую.

— Дядя Федя, на прізвище Караманов.

— А звідкіля ви?

— Здалеку, аж із Рязані.

Я не знав тоді Рязані, але чомусь запитав:

— А чому ви так далеко, аж у наше село, заїхали?

— Контру бити, хлопчику!—він посміхнувся привітно, показавши міцні білі зуби.

 

Зайшла мати. Засвітила каганець. Напоїла дядю Федю чаєм з м'ятою. Напувала з ложечки: він голови не міг підняти.

— Спасибі, хазяюшко, — промовив. — Легше стало,— й заснув.

Мати постелила мені на печі, сама не лягала. Нагріла води. Випрала сорочку й гімнастьорку. Розвішала сушить біля плити. Сама сіла біля пораненого й почала латати шинелю.

...Так і жив у нас дядя Федя. Цілими днями я просиджував біля нього. А вночі — мати.

Не раз я просив дядю Федю, щоб розказав про війну, про бої, а він усе відмовлявся.

— Війна,— каже,— погана штука...

— Мабуть, страшно там? — питаю.

— Страшнувато.

— А чому ж ви воюєте?

— Воюємо, хлопчику, щоб ти, коли виростеш, не бачив війни. Щоб спокійно трудився... І тільки згадував дядів, які вмирали за те, щоб ніколи війни не було.

 

А трохи пізніше розповів матері про себе. Він син тесляра. В п'ятнадцятому році мобілізували на фронт. Було йому тоді двадцять два роки. Воював. Мав кілька поранень і одного георгіївського хреста. А коли царя прогнали — пішов у Червону гвардію.

За тиждень дядя Федя зовсім ожив. Хоч ще й не підводився, але був веселий, бадьорий, говіркий. Якось і каже до матері:

— Хазяюшко, давайте роботу! Скучно так лежати!

— Куди вам до роботи, коли ще ходити не можете?

— Зате руки в мене міцні й здорові. Дайте кусок верби — ложки вистругуватиму. Я вмію!

Мати не дала йому нічого робити, тільки заявила:

— Видужуйте швидше та сил набирайтеся.

 

Але дядя Федя не послухав маму. Якось, коли її не було, сказав:

— Знаєш що, хлопчику? Принеси молоду гілку з верби, та хоч свистків наробимо.

Я приніс. Він зробив аж три свистки. Такі хороші та голосні! І мене навчив їх робити. Як почав я висвистувати, мати аж за голову бралась. А дядя

Федя:

— Хай свистить, поки маленький...

Якось при мені він переодягав спідню сорочку. Я побачив на плечі зарубцьовану рану. З одного боку вузенька, а з другого — ціла западина.

— Що це у вас? — поцікавився.

— Пам'ять від Махна...

 

Про Махна я тоді вже дещо знав. Бо не раз, коли не слухав, мати лякала:

— Не пустуй, бо прийде Махно! — І я ховався на піч.

— Дядю Федю,— питаю,— а хіба ви й з Махном воювали?

— Навіть у полон до нього потрапив!

І на моє настирливе прохання почав розповідати:

— Ранньої весни налетів Махно на наш загін. Несподівано, вночі налетів... Зав'язався бій. Підо мною вбило коня, а мені куля прошила ліву ногу. І попав я тоді в полон ще з двома червоноармійцями.

Пробули ми ніч під вартою у якійсь конюшні, а вранці повели нас до високого панського будинку під цинковим дахом. Стоїмо надворі біля входу, оточені бандитами, аж виходить шкутильгаючи Махно із своєю вартою. Суворий, п'яний. Опік нас лютим поглядом і до самого крайнього червоноар-мійця:

«Ти комуніст?»

«Ні, батьку Махно»,— скривився той.

«До червоних пішов добровільно чи мобілізували?»

«Мобілізували, силою мобілізували!..»

«Ясно!»—промовив Махно і махнув рукою наліво.

 

Того одвели. Те ж саме запитав і в другого бійця. Він злякано відповів так само, як і перший. І його одвели вліво. Дійшла черга до мене:

«А ти, малий, комуніст?» — питає Махно.

«Так точно,— кажу,— комуніст! З тисяча дев'ятсот шістнадцятого року! До червоних пішов добровільно!»

Він оглянув мене з ніг до голови і процідив крізь зуби:

«Кацап?»

«Росіянин!» — кажу.

«Дивись, який герой... Ще материне молоко на губах не засохло, а він уже комуніст...» Ще раз глянув у вічі мені й до бандитів:

«На кухню його! Нагодувати й напоїти!» — і махнув рукою.

"Мене штовхнули прикладами й повели. «Ну,—думаю,— тепер уже кінець... І напоять, і нагодують...» Я знав, що Махно дуже жорстоко розправлявся з комуністами.

 

Підійшли до якогось довгого й низького будинку. Біля нього лежала колода, дрібно наколені дрова. Із відчинених дверей пахло борщем. Зайшли. Бандити посадили мене біля столу. Подали вино, борщ і кашу.

Поснідав я добряче, бо проголодався: цілу добу нічого не їв. Аж заходить Махно. Сів проти мене, граючись ланцюжком від пістолета. Деякий час пожирав мене лютим поглядом. Потім запитав:

«Вино пив?»

«Пив»,— кажу.

«їв?»

«Добре їв!»

«Молодець, хоч і комуніст,— протяг Махно. — У нас на Катеринославщині один німець-колоніст робив так... Прийде хто найматися, він йому вина, побільше страви. Якщо наймит добре п'є і їсть — бере на роботу. Каже: «Коли добре їсть, добре й працюватиме...»

«А це до чого ти, батьку Махно? — питаю. — Я ж не прийшов найматися...»

 

Він різко крутнувсь на ослоні й знову:

«Так з якого ти року в партії?

«З шістнадцятого,— кажу. — В єдиному тобі признався. А більше, хоч гопки скачи, нічого не скажу!»

«У мене залишишся?» —- і тонкі губи його затремтіли.

«Я ж кацап»,— кажу.

 

«Байдуже. У мене є навіть євреї... Правда, хоробрі євреї! Подумай добре!» — І пошкутильгав до дверей.

В обід знову повели мене на кухню. Пригостили вином, хорошим обідом.

І знову зайшов Махно з двома здоровенними бандитами.

«Подумав?» — питає.

«Подумав»,— кажу.

«Добре подумав?»

«Добре».

«І що надумав?»

«Надумав,— кажу,— що краще смерть, ніж зрада партії й народу! Це моє останнє слово!»

Жовте обличчя Махна пересмикнулось:

«Перевести через заставу!» — гукнув бандитам і вийшов.

 

Один з махновців показав мені пістолетом на двері. Іду, як на вірну смерть. Біля паркану стояло двоє засідланих коней.

«Сідай!» —скомандував мені один з бандитів.

Я ледве виліз на здоровенного коня. Нога прострiлена заважала.

 

Виїхали з панського двору. Спустилися в долину. Був теплий весняний день. Парувала земля, співали жайворонки. Пахло молодою травою, з теплих країв повертались лелеки... А тут — помирать треба, та ще й так безславно, не в бою...

 

В долині, під каракатими вербами, коні насторожились, захропли. Я побачив два трупи без голів. По шинелях пізнав учорашніх полонених червоноармійців. Б голові мені якось запаморочилось, а в очах замиготіли жовто-зелені кола...

 

Виїхали на пагорб.

«Злізай!» — гукнув до мене бандит і погано вилаявся.

Зліз я з коня.

«Тікай і не оглядайся!» —- той самий голос.

Тікати я не міг через поранену ногу. Та й не збирався: все одно вб'ють...

Іду не оглядаючись. Чекаю кулі в спину.

 

Ось пролунало два постріли. Затерпло плече, і я впав. Згодом оглянувся: бандити повернули коней і щодуху помчали геть.

— Дядю Федю,— запитав я,— пожалів вас Махно розстрілювать, що наказав перевести через заставу?

— Пожалів?.. Не думаю... Це в нього був такий хитрий прийом: показать, що він навіть комуністів не розстрілює, щоб бійці переходили на його бік.

— І що ж було далі? — запитую.

— Ну, аж надвечір доліз я до якогось невеличкого села. Люди підібрали, перев'язали. А там і до своїх потрапив...

...Оце і все, що розповів мені дядя Федя про війну.

Через кілька днів приїхала бричка, і червоні його забрали. Мати допомагала вмостити його на бричці. Прощаючись, вона тихо заплакала.

 

Жаль було мені розставатися із своїм другом. І коли він помахав на прощання рукою, я сказав:

— Дядю Федю! Приїжджайте іще до нас!? Після цього марно я вдивлявся в обличчя червоноармійців, що проходили через наше село... Більше не побачив дядю Федю. Чи живий?.. Чи поліг десь від кулі ворожої?..

Та хоч і втратив я його сліди, зате навіки зберіг у серці дорогий мені образ. І зараз ніби бачу його великі сірі очі, зарубцьовані рани на тілі... ї ніби чую привітний голос: «Воюємо, хлопчику, щоб ти, коли виростеш, не бачив війни... Щоб спокійно трудився... І тільки згадував дядів, які вмирали за те, щоб ніколи війни не було...»

 

Випадкове зображення

dscn4252.jpg

Опитування

Як часто Ви відвідуєте бібліотеку?

Відео про бібліотеку




Copyright ® 2012; Vyzer O.M.; E-mail: vyzer62@gmail.com