Company Logo

slide 1 slide 2 slide 3

Зараз на сайті

На сайті 17 гостей та немає учасників

Статистика відвідувань

mod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcounter
25
53
25
1346
160722
192.168.0.146

Соціальні мережі

Share

Письменнику Євгену Кравченку -_110 років

ЄВГЕНУ КРАВЧЕНКУ – 110 років

У грудні ми відзначаємо 110-й ювілей Євгена Сергійовича Кравченка, письменника, який народився на Доманівщині

До ювілею письменника у Доманівській центральній районній бібліотеці підготовлено виставку-портрет  «Життєві бувальщини від Євгена Кравченка»  та відео презентацію-ювілейну сторінку «110 ювілей Євгена Кравченка: літературне краєзнавство», ювілейний інформаційний буклет «Євген Кравченко - український прозаїк та драматург (1907-1975)».

25 грудня 1907 року в селi Володимирівка Доманівського району Миколаївської області народився відомий український прозаїк і драматург Євген Сергійович Кравченко (1907-1975) - автор багатьох книг оповідань і гуморесок, популярних одноактних та інших п'єс, автор текстів куплетів Голохвастова для популярної кінокомедії «За двома зайцями» (1961).

Написав Євген Сергійович чимало книжок для дорослих і для дітей. Спогади про далеке важке дитинство, спостереження над пустотливою сучасною дітворою, роздуми письменника про навколишнє наше життя лягли в основу його книжок. Багато побачив і пережив він у своєму житті. Народився у бідняцькій сім'ї, був свідком драматичних подій громадянської війни, бідував у роки розрухи, вчився і вчителював, воював на фронтах Великої Вітчизняної війни, працював у редакціях газет.

Окремими виданнями вийшли: п'єси «Любов» (1939), «Під червоною калиною» (1954), «Солдатська поема» (1961), «Весняні грози» (1963), «На даному етапі» (1965); збірки оповідань і гуморесок «Мої сучасники» (1954), «Бувальщина» (1961), «На крилах дитинства» (1969), повість «На світанні» (1967) та ін.

У книзі для дітей «На крилах мого дитинства»  автор згадує свої дитячі роки, прожиті у південних степах.

Повість «На світанні», присвячена боротьбі революційного селянства з денікінськими бандами в 1919 році на півдні України, а також оповідання та гуморески, що відзначаються ніжним ліризмом, по-справжньому народним гумором.

Шевченкові присвятив цикл оповідань «Слово Тараса» (1962). В автобіографічному оповіданні цього циклу «Ідуть дівчата в поле жати...» розповідає про своє перше знайомство з «Кобзарем», про те, як полум’яне слово поета допомагає боротися за світле майбутнє. Автор статей «Театр Кобзаря» (1964) та ін.

Його ім'ям названо Бібліотеку для юнацтва в Дніпровському районі міста Києва.

Справу батька продовжили його сини-послідовники.  Кравченко Ігор Євгенович (1947, Київ) — український письменник, критик. Син Є. С. Кравченка. Закінчив у 1970 році  Одеський університет. Працював у редакціях газети «Літературна Україна», журналу «Вітчизна», видавництві «Радянський письменник». Автор повісті «Солдатський острів» (1975), роману «Вічний мир» (1980). Опублікував збірку художньо-документальних есе «Чигир-трава» (1981), збірку повістей «Коралові краплі після дощу» (1986), роман «Переселенці» (1988). Герої творів Кравченка напружено шукають свого місця в житті, їм властивий моральний максималізм. Збірки літературно-критичних статей «Іти верхів’ям» (1981), «Погляд у майбутнє» (1986) присвячені проблемам взаємодії літератури, мистецтва і науки, темі моралі в літературі.

 Андрій Євгенович Кравченко (1956, Київ) — український педагог та літературознавець, 1985 — кандидат філологічних наук, 1996 — лауреат Шевченківської премії, 1996 — «Відмінник освіти України». Працював вчителем в школах Києва, викладав в Київському університеті та Київському театральному інституті.

Науковий працівник Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія», завідував кафедрою слов'янських мов Міжрегіональної академії управління персоналом. Є автором досліджень: «Художня умовність в українській радянській прозі» (1988), «Молода українська проза» (1990), статей з питань розвитку української прози й драматургії XX сторіччя, проблем літературної освіти, автор літературних портретів Я. Мамонтова, Є. Гуцала, В. Шевчука, Ю. Щербака, О. Корнійчука; редактор другої частини книги «Історії української літератури XX ст.» у 2-х книгах (1995)..

Пр. бібліотекар Доманівської ЦБ Л.М. Даниленко 

***

В небе канареєчка...

З к-ф "За двома зайцями"

Слова: Євген Кравченко       Музика: Вадим Гомоляка

В небі канареєчка літає

І співає прямо в горизонт,

А ми підем вип'єм, погуляєм,

В цьому все життя і весь наш резон!

 

Нас чекають баришні-коханки.

Жизнь така, що просто мармелад!

Так заграй, заграй же нам, гітарка,

На веселий дуже і очень лад

 

Моя мама серце добре має,

І папаша мають магазин.

І вони меня не обіжають,

Бо один у них я шикарний син.

 

В небі канарєєчка літає

I співає прямо в горизонт,

А ми підем вип'єм, погуляєм,

В цьому все життя і весь наш резон!

 

***

Дядя Федя із книги «На крилах дитинства»)

 П'ятдесят разів опадало з дерев листя від того часу... Було це восени тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року. За нашим селом на горбі точився кривавий бій: червоні проганяли петлюрівців.

Мені, малому, страшенно кортіло побачити зблизька, як рубаються вершники. Та мати не пускала. Защіпнула в хатині двері, притулила мене до себе і дивилась тоскно в заплакане віконце...

 

А на горбі — блискавки шабель, дика коловерть вершників, іржання коней. А коли вершник, махнувши руками, мов крилами, падав з коня, мати здригалась, плакала й примовляла:

— Ой господи, здається, нашого...

 

Ось бій покотився за бугор. Зраділа мати, широко перехрестилась і промовила:

— Слава богу, погнали... Наші погнали, червоні!..Ми боязко вийшли з хати. І в ту ж мить біля

самого порога зупинився вершник. Він наче вилетів із-за дерев на змиленому вороному коні. Кавалерист був низенький, у довгій шинелі, за плечима карабін униз дулом. У руці — шабля, а з-під шапки-будьонівки кучерявилось змокріле світле волосся. Таким я запам'ятав його з першого погляду, таким і зберіг на все життя...

— Хазяюшка, дай водички, а?..— тихо промовив.?Мати кинулась до хатини. Я оглядав коня, який часто поводив боками і нетерпляче тупцював на місці. Раптом вершник наче зів'яв, заплющив очі і впав на гриву коня. Шабля встромилась у вогку землю. Будьонівка впала на пожовтілий кущ рожі...

 

Я злякався. А вороний раптом перестав тупцювати. Повернув голову до свого хазяїна, тихо заіржав і почав торкати губами сине галіфе з червоним кантом... Здавалось, хотів його розбудити.

Вийшла мати з кухлем. Глянула й остовпіла.

— Мабуть, поранений,— шепнула й віддала мені кухоль. Вона швидко і вправно витягла ноги із стремен. Обережно взяла вершника на руки, як сонну дитину, й понесла до хати.

— Прив'яжи коня! — кинула мені з дверей.

Я — до вороного. Він прищулив вуха і так повів головою в мій бік, ніби сказав: «Не чіпай!» І пішов услід за хазяїном.

 

Наша хатина була маленька, двері — низькі. Дарма кінь намагався пролізти в них. З досади він почав бити копитами поріг й тихо іржати. Тоді мати взяла його за повіддя і прив'язала до акації під вікном.

Я вхопив шаблю, будьонівку- й побіг до хатини. Мати роздягла червоноармійця, роззула. Потім обережно зняла закривавлену гімнастьорку.

 

Він лежав маленький і покірний. Молоде, заросле ріденькою русою щетиною обличчя було скривлене болем. Великими сірими очима пильно дивився то на мене, то на маму. Здавалось, хотів когось упізнати.

Мама злегка повернула пораненого і підняла закривавлену сорочку. З правого боку, вище пояса, я побачив глибоку рану, з якої булькала кров.

— Як важко поранено вас,— промовила вона й кинулась рвати ганчірку.

— Заживе, хазяюшко... Заживе... Це вже... чотирнадцятий раз...— промовив тихо й заплющив очі.

У дворі зацокали копита, заіржав під вікном вороний. Я вискочив з хати. Два червоноармійці й одна дівчина у військовому злазили з коней. У неї — сумка з червоним хрестом.

— Де поранений?—суворо запитав мене високий вояка в кашкеті, з товстими чорними вусами й червоним бантом на шинелі.

— У хаті,— відповів я і пішов перший.

 

Дівчина швидко зробила перев'язку. Мати їй допомагала. А потім той, що з червоним бантом, сказав до матері:

— Хазяюшко, хай побуде в тебе наш товариш... Доглянь його, як рідного сина. Червоноармійське велике спасибі одержиш. А петлюрівців не бійся... Не вернуться більше! Коня ми його заберемо. — І всі троє вийшли.

 

Мати пішла поратись по господарству, а мені наказала:

— Сиди й не відходь! Може, води попросить — дай тепленького чаю. А коли їсти — гукнеш мене.

Сів я біля пораненого. У руці тримаю мідний кухоль з теплим чаєм. А на колінах шаблю. Важка вона була для дитячої руки. Блискуча, гостра, тільки посередині пощерблена.

Червоноарміець спав і так скреготав зубами, наче хотів їх повиламувати. Потім голосно гукнув: «Єсть!» — і розплющив очі. Довго мовчки дивився на мене, на стіни, на стелю. Я підніс йому чаю. Пити відмовився, а запитав:

— Хлопчику, як тебе звати?

Я відповів. Він знову:

— А як я сюди попав?..

 

Я почав докладно розповідати. Червоноарміець уважно слухав. Потім ледь посміхнувся й промовив:

— Дивно... Ще зо мною такого не було... Щоб не пам'ятати?..

— Дядю, а як вас зовуть? — запитую.

— Дядя Федя, на прізвище Караманов.

— А звідкіля ви?

— Здалеку, аж із Рязані.

Я не знав тоді Рязані, але чомусь запитав:

— А чому ви так далеко, аж у наше село, заїхали?

— Контру бити, хлопчику!—він посміхнувся привітно, показавши міцні білі зуби.

 

Зайшла мати. Засвітила каганець. Напоїла дядю Федю чаєм з м'ятою. Напувала з ложечки: він голови не міг підняти.

— Спасибі, хазяюшко, — промовив. — Легше стало,— й заснув.

Мати постелила мені на печі, сама не лягала. Нагріла води. Випрала сорочку й гімнастьорку. Розвішала сушить біля плити. Сама сіла біля пораненого й почала латати шинелю.

...Так і жив у нас дядя Федя. Цілими днями я просиджував біля нього. А вночі — мати.

Не раз я просив дядю Федю, щоб розказав про війну, про бої, а він усе відмовлявся.

— Війна,— каже,— погана штука...

— Мабуть, страшно там? — питаю.

— Страшнувато.

— А чому ж ви воюєте?

— Воюємо, хлопчику, щоб ти, коли виростеш, не бачив війни. Щоб спокійно трудився... І тільки згадував дядів, які вмирали за те, щоб ніколи війни не було.

 

А трохи пізніше розповів матері про себе. Він син тесляра. В п'ятнадцятому році мобілізували на фронт. Було йому тоді двадцять два роки. Воював. Мав кілька поранень і одного георгіївського хреста. А коли царя прогнали — пішов у Червону гвардію.

За тиждень дядя Федя зовсім ожив. Хоч ще й не підводився, але був веселий, бадьорий, говіркий. Якось і каже до матері:

— Хазяюшко, давайте роботу! Скучно так лежати!

— Куди вам до роботи, коли ще ходити не можете?

— Зате руки в мене міцні й здорові. Дайте кусок верби — ложки вистругуватиму. Я вмію!

Мати не дала йому нічого робити, тільки заявила:

— Видужуйте швидше та сил набирайтеся.

 

Але дядя Федя не послухав маму. Якось, коли її не було, сказав:

— Знаєш що, хлопчику? Принеси молоду гілку з верби, та хоч свистків наробимо.

Я приніс. Він зробив аж три свистки. Такі хороші та голосні! І мене навчив їх робити. Як почав я висвистувати, мати аж за голову бралась. А дядя

Федя:

— Хай свистить, поки маленький...

Якось при мені він переодягав спідню сорочку. Я побачив на плечі зарубцьовану рану. З одного боку вузенька, а з другого — ціла западина.

— Що це у вас? — поцікавився.

— Пам'ять від Махна...

 

Про Махна я тоді вже дещо знав. Бо не раз, коли не слухав, мати лякала:

— Не пустуй, бо прийде Махно! — І я ховався на піч.

— Дядю Федю,— питаю,— а хіба ви й з Махном воювали?

— Навіть у полон до нього потрапив!

І на моє настирливе прохання почав розповідати:

— Ранньої весни налетів Махно на наш загін. Несподівано, вночі налетів... Зав'язався бій. Підо мною вбило коня, а мені куля прошила ліву ногу. І попав я тоді в полон ще з двома червоноармійцями.

Пробули ми ніч під вартою у якійсь конюшні, а вранці повели нас до високого панського будинку під цинковим дахом. Стоїмо надворі біля входу, оточені бандитами, аж виходить шкутильгаючи Махно із своєю вартою. Суворий, п'яний. Опік нас лютим поглядом і до самого крайнього червоноар-мійця:

«Ти комуніст?»

«Ні, батьку Махно»,— скривився той.

«До червоних пішов добровільно чи мобілізували?»

«Мобілізували, силою мобілізували!..»

«Ясно!»—промовив Махно і махнув рукою наліво.

 

Того одвели. Те ж саме запитав і в другого бійця. Він злякано відповів так само, як і перший. І його одвели вліво. Дійшла черга до мене:

«А ти, малий, комуніст?» — питає Махно.

«Так точно,— кажу,— комуніст! З тисяча дев'ятсот шістнадцятого року! До червоних пішов добровільно!»

Він оглянув мене з ніг до голови і процідив крізь зуби:

«Кацап?»

«Росіянин!» — кажу.

«Дивись, який герой... Ще материне молоко на губах не засохло, а він уже комуніст...» Ще раз глянув у вічі мені й до бандитів:

«На кухню його! Нагодувати й напоїти!» — і махнув рукою.

"Мене штовхнули прикладами й повели. «Ну,—думаю,— тепер уже кінець... І напоять, і нагодують...» Я знав, що Махно дуже жорстоко розправлявся з комуністами.

 

Підійшли до якогось довгого й низького будинку. Біля нього лежала колода, дрібно наколені дрова. Із відчинених дверей пахло борщем. Зайшли. Бандити посадили мене біля столу. Подали вино, борщ і кашу.

Поснідав я добряче, бо проголодався: цілу добу нічого не їв. Аж заходить Махно. Сів проти мене, граючись ланцюжком від пістолета. Деякий час пожирав мене лютим поглядом. Потім запитав:

«Вино пив?»

«Пив»,— кажу.

«їв?»

«Добре їв!»

«Молодець, хоч і комуніст,— протяг Махно. — У нас на Катеринославщині один німець-колоніст робив так... Прийде хто найматися, він йому вина, побільше страви. Якщо наймит добре п'є і їсть — бере на роботу. Каже: «Коли добре їсть, добре й працюватиме...»

«А це до чого ти, батьку Махно? — питаю. — Я ж не прийшов найматися...»

 

Він різко крутнувсь на ослоні й знову:

«Так з якого ти року в партії?

«З шістнадцятого,— кажу. — В єдиному тобі признався. А більше, хоч гопки скачи, нічого не скажу!»

«У мене залишишся?» —- і тонкі губи його затремтіли.

«Я ж кацап»,— кажу.

 

«Байдуже. У мене є навіть євреї... Правда, хоробрі євреї! Подумай добре!» — І пошкутильгав до дверей.

В обід знову повели мене на кухню. Пригостили вином, хорошим обідом.

І знову зайшов Махно з двома здоровенними бандитами.

«Подумав?» — питає.

«Подумав»,— кажу.

«Добре подумав?»

«Добре».

«І що надумав?»

«Надумав,— кажу,— що краще смерть, ніж зрада партії й народу! Це моє останнє слово!»

Жовте обличчя Махна пересмикнулось:

«Перевести через заставу!» — гукнув бандитам і вийшов.

 

Один з махновців показав мені пістолетом на двері. Іду, як на вірну смерть. Біля паркану стояло двоє засідланих коней.

«Сідай!» —скомандував мені один з бандитів.

Я ледве виліз на здоровенного коня. Нога прострiлена заважала.

 

Виїхали з панського двору. Спустилися в долину. Був теплий весняний день. Парувала земля, співали жайворонки. Пахло молодою травою, з теплих країв повертались лелеки... А тут — помирать треба, та ще й так безславно, не в бою...

 

В долині, під каракатими вербами, коні насторожились, захропли. Я побачив два трупи без голів. По шинелях пізнав учорашніх полонених червоноармійців. Б голові мені якось запаморочилось, а в очах замиготіли жовто-зелені кола...

 

Виїхали на пагорб.

«Злізай!» — гукнув до мене бандит і погано вилаявся.

Зліз я з коня.

«Тікай і не оглядайся!» —- той самий голос.

Тікати я не міг через поранену ногу. Та й не збирався: все одно вб'ють...

Іду не оглядаючись. Чекаю кулі в спину.

 

Ось пролунало два постріли. Затерпло плече, і я впав. Згодом оглянувся: бандити повернули коней і щодуху помчали геть.

— Дядю Федю,— запитав я,— пожалів вас Махно розстрілювать, що наказав перевести через заставу?

— Пожалів?.. Не думаю... Це в нього був такий хитрий прийом: показать, що він навіть комуністів не розстрілює, щоб бійці переходили на його бік.

— І що ж було далі? — запитую.

— Ну, аж надвечір доліз я до якогось невеличкого села. Люди підібрали, перев'язали. А там і до своїх потрапив...

...Оце і все, що розповів мені дядя Федя про війну.

Через кілька днів приїхала бричка, і червоні його забрали. Мати допомагала вмостити його на бричці. Прощаючись, вона тихо заплакала.

 

Жаль було мені розставатися із своїм другом. І коли він помахав на прощання рукою, я сказав:

— Дядю Федю! Приїжджайте іще до нас!? Після цього марно я вдивлявся в обличчя червоноармійців, що проходили через наше село... Більше не побачив дядю Федю. Чи живий?.. Чи поліг десь від кулі ворожої?..

Та хоч і втратив я його сліди, зате навіки зберіг у серці дорогий мені образ. І зараз ніби бачу його великі сірі очі, зарубцьовані рани на тілі... ї ніби чую привітний голос: «Воюємо, хлопчику, щоб ти, коли виростеш, не бачив війни... Щоб спокійно трудився... І тільки згадував дядів, які вмирали за те, щоб ніколи війни не було...»

 

В.Чорноволу - 80

«Життя і безсмертя В’ячеслава Чорновола»

 

24 грудня 2017 року виповнилося б 80 років від дня народження В'ячеслава Максимовича Чорновола - українського політика, правозахисника, журналіста, провідника українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-х — 90-х років. З нагоди цієї дати у комп’ютерній залі Доманівської центральної районної бібліотеки для слухачів – учасників Університету третього віку пройшла тематична бесіда «Лицар незалежної України». На заході присутні перший заступник голови райдержадміністрації Н.І. Фалько та голова районної організації ветеранів Р.О. Осадчук.. Немало заслуг у цієї «невтомної людини», про що зазначила перший заступник голови РДА Н.І. Фалько, яка  розпочала захід. Бібліотекою підготовлено електронну подорож «Життя і безсмертя В’ячеслава Чорновола», увічнення пам’яті,  бібліографічний перегляд світлин, інформаційний буклет «В. Чорновіл - політик, правозахисник, журналіст».

 В. Чорновіл  був ініціатором проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акта проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 р.

Разом із іншими видатними діячами започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників та дисидентів. Засновник та головний редактор підпільного українського часопису «Український вісник». Член Української Гельсінської групи. Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки. Кілька разів ув'язнений за «антирадянську пропаганду» (1967–1969, 1972–1979, 1980–1988). Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні. Сумарно пробув у неволі 17 років. У 1990-1992 рр. — голова Львівської обласної ради. Народний депутат України з березня 1990 р. Кандидат у Президенти України на виборах 1991 р (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27 %). З 1992 р. і до смерті — голова Народного Руху України. З жовтня 1991 — Гетьман українського козацтва. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи. Герой України (2000, посмертно). Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975).

25 березня 1999 року в автокатастрофі загинув В'ячеслав Чорновіл. Обставини його загибелі на шосе під Борисполем досі залишаються таємничими.

Схиляємо голи пам’яті українського політика та правозахисника

 

В бібліотеках-філіях проведено такі заходи:

Тематичні прес-інформування, інформаційні години, бесіди «В.Чорновіл – невгамовний борець за свободу та незалежність українського народу», «Життєвий шлях В.Чорновола», «В’ячеслав Чорновіл – борець за волю України», «Безсмертний боєць з тоталітарним режимом», «Жив і боровся для України й за Україну», присвячені життю та діяльності державного діяча Героя України В.Чорновола

.

В бібліотеках діяли тематичні полички «В’ячеслав Чорновіл – постать на тлі епохи»,  «В. Чорновіл – символ епохи незалежності України» «Герой України В.Чорновіл».

 

Директор Доманівської ЦБС   А.І. Друзь

 

 

 

Вшанування ліквідаторів аварії на ЧАЕС

Вшанування учасників ліквідації аварії на ЧАЄС

Напередодні дня вшанування учасників ліквідації аварії на ЧАЄС (14 грудня) у залі Доманівської центральної районної бібліотеки відбулась зустріч за круглим столом голови Доманівської райдержадміністрації Є.Л. Осадчука з учасниками ліквідації аварії на ЧАЕС Доманівського району, на зустрічі також були присутні начальник Управління соціального захисту населення райдержадміністрації Т.П. Щирба та начальник відділу персоніфікованого обліку Доманова С.О., учні Доманівського НВК. Бібліотекою підготовлено інформаційний реквієм «… Позбав чорнобильського лиха народи всі і грішних нас» та виставка  літератури  «І не забути доки світ і люди, синів, що відвели вогонь».

 

Пр. бібліотекар ЦБ Л.М. Даниленко

Подорож до Японії

День інформації «Подорож країною світанкового сонця»

2017 рік проголошено роком Японіі в Україні. Доманівська центральна районна бібліотека долучилася до відзначення Року Японіі в Україні. У бібліотеці діє бібліотечна виставка «Японія - країна, де сходить сонце».На виставці представлені книги, які розкривають традиції, економічний та технічний розвиток цієї східної країни та твори великих майстрів японської художньої літератури. Дана виставка дає можливість краще ознайомити користувачів з незвичайною країною - Японією.

У листопаді в бібліотеці пройшов  День інформації «Подорож країною світанкового сонця». Цікаві факти про дивовижну країну Японію розповіли своїм відвідувачам бібліотекарі. Ще її називають країна висхідного сонця, вона привертає до себе увагу своїми самими новітніми та сучасними технологічними розробками. Японiя розташована на островах (їх бiльше 4 тисяч) у Тихому oкeaнi. Найбiльшими є 4 острови: Хонсю, Хоккайдо, Кюсю i Ciкоку. Три чвертi територiї· займають гори. Найвищою точкою Японiї є гора Фудзіяма, її шанують як національну святиню.

Японія - дуже цікава країна з безліччю традицій, особливостей і правил поведінки, незвичних для західної людини. Країна відома своїм економічним дивом, її культура вирізняється вічним прагненням до краси. Японці віддано зберігають передання і традиції предків. Кімоно і сакура стали вічними символами цієї країни. Це країна театру «Кабукі». Це країна боротьби сумо, де борцi вiдзначаються могутньою статурою. Це країна iкебани - прикладного мистецтва компонування квітів та гiлок у вазi. Це країна мистецтва бонсай - вирощування карликових дерев у горщиках, якi обмежують їх piст. Це країна чайної церемонiї - мистецтва приготування та пиття чаю. Це країна opiгaмi - традицiйного японського мистецтва рукоділля: з квадратного аркуша паперу шляхом простого складання виходять фiгурки тварин,  квiти, предмети. Журавлик - символ миру. В Японіі, у місті Хиросима, відкрито Музей миру, куди люди з усього світу надсилають паперових журавликів.

Країна світанкового сонця з давнiх-давен оповита серпанком загадковостi. Японськi традицiї, свiтосприйняття, культура суттєво вiдрiзняються вiд європейських i вражають гармонiйним злиттям людини з природою i надзвичайною чутливiстю японцiв до краси. Коли ми говоримо про японську поезiю, то нiби доторкаємося до чарiвного світу з власними законами. Немає японця, який би не знав напам’ять хоча б кiлька хоку (нова поетична форма - японський трирядник хоку), творцем якого є японський поет 17 столiття Мацуо Басьо(1644-1694).  Поезiя Басьо - лiтопис його життя, а бiльшiсть його творів з’явились унаслiдок багаторiчних мандрiв. Це вiдображення його подорожнiх вражень та роздумів: милування квітами і краєвидами, оспівування краси місяця і сакури. Але через yci його твори проходить думка: «Вдивляйтеся у звичайне - i побачите несподiване; вдивляйтесь у непривабливе - i побачите привабливе; вдивляйтеся в просте - i побачите складне; вдивляйтеся в мале ­ i побачите велике. Вдивляйтеся, вслухайтеся, не проходьте повз. Головне ­- побачити прекрасне i не залишитися байдужим.!».

Сьогодні продовжують бути популярними такі майстри художньої прози, як Акутогави Рюноске, Кобо Абе, Ясунарі Кавабати, Кендзабуро Ое, сучасний і дуже модний серед молоді Харукі Муракамі. Бібліотекарями підготовлені короткі огляди їх творчості.

Запрошуємо до знайомства та перегляду творів авторів японської літератури!

Відвідувачі комп’ютерної зали переглянули відео презентацію «Японія - країна, де сходить сонце».

Огляд творчості японських письменників – на блозі Доманівської Бібліотеки «КНИГА + ЧИТАЧ»

Міні словник-довідник:

Бонса́й (яп. 盆栽, "рослина на таці") — мистецтво вирощування карликових дерев у невеликих ємностях. Не кожне деревце в низькому контейнері — бонсай, японські традиціоналісти обмежують список видами: сосна, ялина, ялівець, клен, азалія, рододендрон.

 Ікебана (яп. 生け花, 活け花, いけばな, «живі квіти») — традиційне мистецтво аранжування квітів у Японії. Ікебана зародилася в Китаї в VII столітті. Її винайшов священик-буддист. Спочатку вона використовувалася як підношення богам, Буддам і створювалася тільки ченцями. У наш час цим займаються в основному жінки, але в давнину цим займалися виключно чоловіки-ченці. Згодом ікебану перейняли японці, і, як це часто бувало, вони переробили її на свій лад, і розвинули це мистецтво

Кабукі (яп. 歌舞伎, букв. «пісня, танець, майстерність») — один з видів традиційного театру Японії. Становить синтез співу, музики, танцю і драми, виконавці використовують складний грим і костюми з потужним символічним навантаженням.

Кімоно (яп. 着物, кімоно, «вбрання»; яп. 和服, вафуку, «японський одяг») — традиційний одяг в Японії. З середини 19 століття вважається японським національним костюмом.

Оріґамі (яп. 折り紙 орі — «складати», камі — «папір», тобто «складений папір») — мистецтво складання паперу. Метою цього мистецтва є створення витворів шляхом використання схеми геометричних згинів і складок.

Сумо (яп. 相撲, すもう, «боротьба») — вид єдиноборства, в якому два борці виявляють сильнішого на круглому полі; вважається одним з видів бойових мистецтв. Згідно з давньою легендою, бог Такамикадзуті вступив у двобій з богом варварів. Завдяки його перемозі японці отримали право оселитися на території острова Хонсю. Божеством-покровителем сумоїстів є Номі-но-Сукуне — легендарний борець за часів імператора Суйніна

Фу́дзі (яп. 富士山, ふじさん, [ɸɯdʑisaɴ], Fuji, «гора Фуджі») найвища гора в Японії – симетричного конусу, вулканічного походження -  діючий базальтовий стратовулкан, останній раз вивергався у 1707 році. Є приватним володінням і знаходиться у власності синтоїстського Великого храму Хонг Сенген, в якому зберігається дарча від сьогуна Токуґава Хідетада, що датується 1609 роком.

Японська вишня, або сакура (яп. , さくら, МФА: [sakuɾa]) — загальна назва декоративних дерев підроду вишень. Зазвичай позначає вишню дрібнопилчасту, що не плодоносять. Сакура — відомий символ Японії та японської культури. Японці здавна шанують цю рослину. З часів Мейдзі зображення сакури містяться на головних уборах учнів і військових, як показник рангу. В наш час використовується на гербах поліції та сил самооборони Японії. Крім того, сакура — традиційний символ жіночої молодості та краси.

Електронні джерела:

Бонсай  [Електронний ресурс]: Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Бонсай . – Назва з екрану

Мудре мистецтво бонсай [Електронний ресурс] //Острів знань: Всеукраїнський освітній портал. – Режим доступу:http://tsikave.ostriv.in.ua/publication/code-1416D0C720C38/list-15702E4D327. - Назва з екрану

Що таке бонсай? Як виростити мініатюрне дерево в домашніх умовах? //Корисні Поради: онлайн журнал. – Режим доступу: http://поради.pp.ua/dim/11399-scho-take-bonsay-yak-virostiti-mnatyurne-derevo-v-domashnh-umovah.html . - Назва з екрану

Ікебана [Електронний ресурс]: Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Ікебана . – Назва з екрану

Ікебана – мистецтво аранжування квітів[Електронний ресурс] //ВсеЗнайка: Я знаю багато і вам розповім: сайт. – Режим доступу: http://vseznajka.com.ua/ikebana-mistectvo-aranzhuvannya-kvitiv/  . – Назва з екрану

Мистецтво Ікебани [Електронний ресурс] // Cherry-Lady Жіночий журнал: сайт . – Режим доступу: https://cherry-lady.com.ua/zatyshok/172-mistetstvo-ikebani . - Назва з екрану

Кабукі [Електронний ресурс]: Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Кабукі . – Назва з екрану

Кімоно [Електронний ресурс]: Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Кімоно  . – Назва з екрану

Орігамі [Електронний ресурс]: Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Оріґамі . – Назва з екрану

Сакура, японська вишня [Електронний ресурс]: Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Японська_вишня . – Назва з екрану

Сумо [Електронний ресурс]: Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Сумо . – Назва з екрану

Меморіал миру в Хіросімі [Електронний ресурс] //«Країни світу» Туристичний ресурс . – Режим доступу: https://stranamira.com/pamyatki/memorial-mira-v-khirosime/ . – Назва з екрану

Хіросімський меморіал миру [Електронний ресурс]. – Режим доступу:https://uk.wikipedia.org/wiki/Хіросімський_меморіал_миру . – Назва з екрану

 Фудзіяма [Електронний ресурс] //Острів знань: Всеукраїнський освітній портал. – Режим доступу: http://podorozg.ostriv.in.ua/publication/code-54E57BC0C8B83/list-191380E1727 . – Назва з екрану

УКРАЇНСЬКО-ЯПОНСЬКИЙ ЦЕНТР КПІ ІМ. ІГОРЯ СІКОРСЬКОГО[Електронний ресурс]: сайт. – Режим доступу:http://uajc.kpi.ua

 

Пропонуємо книгу:

 

Роблес Маурисио Оригами для всей семи [Текст] / Пер. Шигимага Антон, Редактор: Скляр С. С.. - Х.: Клуб семейного досуга, 2010. – 304 с. - (Серия: Досуг)

Складання фігурок з паперу - один з самих захоплюючих видів дозвілля, і наша книга стане справжнім подарунком любителям орігамі. Детальні покрокові ілюстрації, детальний опис прийомів і техніки виготовлення дозволять легко впоратися з моделями будь-якої складності і конфігурації. Так що запасайтеся папером і вперед - до вершин майстерності!

У книзі представлені моделі з детальними схемами і поясненнями, від простого до складного - квітка, ангел, серце, птах, кролик та ін. Зробити з паперу склянку, рибу, кораблик або сосну під силу навіть новачкові. А тим, хто вже освоїв основи орігамі, пропонуємо скласти із звичайного листа паперу лебедя, скарабея, коника або Пегаса.

 Підготувала: Л.М.Даниленко, пр. бібліотекар Доманівської  центральної районної бібліотеки

 

 

Випадкове зображення

sam_6651.jpg

Опитування

Як часто Ви відвідуєте бібліотеку?

Відео про бібліотеку




Copyright ® 2012; Vyzer O.M.; E-mail: vyzer62@gmail.com